Суббота, 10.12.2016, 17:35
Приветствую Вас, Гость

Русский букет доставка цветов в омске.

Катигорошек



Смотреть сказку Катигорошек



Жил-был один человек и имел шесть сыновей и одну дочь. Ушли сыновья в поле пахать и приказали, чтобы сестра вынесла им обед. Она и говорит:
 
- А где же вы будете пахать? Я не знаю. Они говорят:
 
- Мы будем тянуть борозду от дома до той нивы, где будем пахать, - то ты по той борозде и найдёшь.
 
Поехали.
 
А змей, живущий за тем полем, в лесу, взял - тот пласт закатил, а свою протянул к своим дворцов. Вот сестра как понесла братьям обедать, то пошла по той борозде и до тех пор шла, пока не зашла в змею двора. Там её змей и схватил.
 
Пришли сыновья вечером домой и говорят матери:
 
- Весь день пахали, а вы нам не принесли обедать.
 
- Как это не принесла? Ведь Аленка понесла. Уж не заблудилась? Братья и говорят:
 
- Надо идти искать ее.
 
И ушли все шесть по той борозде и зашли-таки до двора змея, где их сестра была. Приходят туда, и она там.
 
- Братья мои милые, где же я вас дену, как змей прилетит? Он вас съест! Тут и змей прилетел.
 
- А, - говорит, - человеческим духом пахнет. А что, ребята, биться пришли или мириться?
 
- Нет, говорят, биться!
 
- Идемте на железный ток!
 
Пошли на железный ток драться. Недолго и бились: как поразил их змей, так и загнал в то ток. Забрал их тогда едва живых и забросил до глубокой темнице.
 
А отец с матерью ждут и ждут сыновей, - нет. Вот однажды пошла жена на реку стирать, когда же катится горошина по дороге. Женщина взяла горошину и съела.
 
после этого родился у нее сын. Назвали его Катигорошек.
 
Растет и растет сын - не по дням, а по часам. Однажды отец с сыном копали колодец, - докопались до большого камня. Отец побежал звать людей, чтобы помогли камень выбросить. Пока отец ходил, Катигорошек взял да и выбросил камень. Приходят люди, как посмотрели - оторопели. Испугались, что у него такая сила, и задумали его убить. А он подбросил камень и подхватил, люди и убежали. Вот копают они дальше и докопались до большого куска железа. Вытащил его Котигорошко и спрятал. Вот и спрашивается раз Котигорошко у отца, у матери:
 
- А, где мои братья и сестра?
 
- Э-э, - говорят, - сынок, была у тебя и сестра, и шестеро братьев, и такое и такое им случилось.
 
- Ну, - говорит он, - пойду их искать. Отец и мать уговаривают его. - Не уходи, сынок: шесть ушло и погибло, а ты один, чтобы не погиб!
 
- Нет, пойду! Как же таки свою кровь и не освободить?
 
Взял то железо, выкопал и понес к кузнецу.
 
- Скуй, - говорит, - мне булаву, и побольше! Как начал кузнец ковать, то сковал такую булаву, с трудом из кузницы вынесли. Взял Катигорошек ту булаву, бросил вверх и сказал отцу:
 
- Лягу я спать, а вы меня разбудите, пока булава будет летать -  через двенадцать суток.
 
Да и лег. На тринадцатый день летит булава! Разбудил его отец, он вскочил, подставил пальца, булава как ударилась об него, так и раскололась надвое. Он и говорит:
 
- Нет, с этой булавой нельзя идти искать братьев и сестру, - надо сковать другую. Понес ее снова к кузнецу.
 
- На, говорит, перекуй, чтобы было по мне! Выковал кузнец еще большую булаву. Катигорошек и эту швырнул вверх и лег спать на двенадцать суток. На тринадцатый день летит и булава назад, ревет - аж земля дрожит. Разбудили Катигорошек, он вскочил, подставил пальца, - булава как ударилась об него, - только немножко согнулась.
 
- Ну, с этой булавой можно искать братьев и сестру. Пеките, мама, буханки и сушите сухарики, - уйду.
 
Взял ту булаву, в сумку - буханок и сухарей, попрощался и ушел.
 
Пошел по борозде и зашел в лес. Идет тем лесом, идет и идет.Наконец приходит к большому двору. Входит во двор, затем в дом, а змея нет, только сестра Лена дома.
 
- Здравствуй, девушка! - Говорит Катигорошек.
 
- Здорово, парень! Да чего ты сюда зашел: прилетит змей, то он тебя съест.
 
- А, может, и не съест! А ты кто такая!
 
- Я была одна дочь у отца и матери, но меня змей украл, а шестеро братьев пошли освобождать и погибли.
 
- Где же они? - Спрашивает Катигорошек.
 
- Закинул их змей в темницу, и не знаю, еще живы, или, может, на пепел посохли.
 
- Так, может, я тебя избавлю, - говорит Катигорошек.
 
- Где тебе освободить? Шестеро не освободили, а то бы ты сам! - Говорит Лена.
 
- Ничего! - Отвечает
Катигорошек. И сел на окно, дожидаться. Вдруг летит змей. Прилетел и сразу в дом:
 
- Э, - говорит, - человеческим духом пахнет!
 
- Ещё бы и не пахло - отвечает
Катигорошек, - ведь это  я пришел.
 
- Эй, парень, -  тебе чего здесь надо? Биться или мириться?
 
- Где уж мириться, - сражаться! Говорит
Катигорошек .
 
- Идем на железный ток!
 
- Идем!
 
Пришли. Змей и говорит:
 
- Бей ты!
 
- Нет, - говорит
Катигорошек, - бей ты сначала!
 
Вот змей как ударил его, так по косточки и вогнал в железный ток. Вырвал ноги
Катигорошек, как махнул булавой, как ударил змея, - вогнал его в железный ток до колен. Вырвался змей, ударил Котигорошка, - и того по колено вогнал. Ударил Катигорошек второй раз, по пояс змея загнал в ток, ударил в третий раз, - совсем убил.
 
Пошел тогда в погреба-темницы глубокие, открыл своих братьев, а они еле-еле что живы. Забрал тогда их, забрал сестру Аленку и все золото и серебро, что было в змея, и пошли домой.
 
Вот идут, а он им и не признается, что он их брат. Перешли так сколько дороги, сели под дубом отдохнуть. 
Катигорошек притомился после того боя и уснул. А те шестеро братьев и советуются.
 
- Будут из нас люди смеяться, что мы вшестером змея не осилили, а он сам убил. Да и добро змею он себе все заберет.
 
Советовались-советовались и надумали: теперь он спит, не услышит, - привязать его хорошо лыком к дубу, чтобы не вырвался, - тут его зверь и разорвет. Как советовались, так и сделали: привязали и ушли.
 
А
Катигорошек спит и не слышит того. Спал день, спал ночь, просыпается - привязан. Тогда он так рванулся,-что тот дуб  вывернул с корнем. Вот взял тогда этот дуб на плечи и пошел домой.
 
Подходит к дому и слышит - братья уже выпытывают у матери:
 
- А что, мама, у вас еще были дети?
 
- Как же? Сын 
Катигорошекбыл, и вас пошёл освобождать.

Они тогда:
 
- Да мы его привязали, - надо бежать и отвязать!
 
А 
Катигорошек как швырнет дубом в дом, чуть дом не развалил.
 
- Оставайтесь же, раз вы такие, говорит, - пойду я в мир.
 
И пошел опять, на плечи булаву взяв. Идет себе и идет, когда смотрит - оттуда гора и отсюда гора, а между ними человек руками и ногами в те горы уперся и расталкивает их.

Говорит
Катигорошек:
 
- Боже помоги!
 
- Дай бог здоровья!
 
- А что ты, человек, делаешь?
 
- Горы расталкиваю, чтобы путь был.
 
- А куда идешь? - Спрашивает
Катигорошек.
 
- Счастье искать.
 
- Ну и я туда. А как тебя зовут?
 
- Вернигора. А ты?
 
-
Катигорошек. Пойдем вместе!
 
- Идем.
 
Пошли они. Идут, когда видят: человек в лесу как махнет рукой - так дубы и выворачивает с корнем.
 
- Боже помоги!
 
- Дай бог здоровья!
 
- А что ты, человек, делаешь?
 
- Деревья выворачиваю, чтобы идти было просторнее.
 
- А куда идешь?
 
- Счастье искать.
 
- Ну и мы туда. А как зовут?
 
- Вернидуб. А вы?
 
-
Катигорошек и Вернигора. Пойдем вместе!
 
- Идем.
 
Пошли втроем. Идут, когда видят - мужчина с огромными усами сидит над рекой: как повернул усами - так вода и расступилась, что и по дну можно перейти. Они ему:
 
- Боже-помоги!
 
- Дай бог здоровья!
 
- А что ты, человек, делаешь?
 
- Да воду развожу, чтобы реку перейти.
 
- А куда идешь?
 
- Счастье искать.
 
- Ну и мы туда. А как зовут?
 
- Крутиус. А вы?
 
-
Катигорошек, Вернигора, Вернидуб. Пойдем вместе!
 
- Идем!
 
Пошли. И так им хорошо идти: где гора на дороге, - то Вернигора перебросит, где лес, - Вернидуб вывернет, где речка, - Крутиус воду отвлечет. Вот зашли они в такой большой лес. Когда видят - в лесу стоит домик. Вошли - никого нет.
Катигорошек и говорит:
 
- Здесь мы и заночуем.
 
Переночевали, на второй день
Катигорошек говорит:
 
- Ты, Вернигора, оставайся дома и вари есть, а мы втроем пойдем на охоту.
 
Пошли они, а Вернигора наварил есть и лег отдохнуть.
 
  Вдруг кто-то стучит в дверь:
 
- Открой!
 
- Небольшой господин - откроешь и сам, говорит Вернигора.
 
Двери, открылась, и снова кто-то кричит:
 
- Пересади через порог!
 
- Небольшой господин, перелезешь и сам. Когда влезает старичок маленький, а борода на сажень волочится. Как схватил Вернигору за волосы и повесил его на гвоздик на стену. А сам всё, что было наваренными, съел, выпил, у Вернигоры со спины ремень кожи выдрал и ушел.
 
Вернигора крутился-вертелся, как-то сорвался с гвоздя, бросился снова варить: пока товарищи не пришли...
 
- А почему ты опоздал с обедом?
 
- Да задремал немного.
 
Наелись и легли спать. На второй день встают,
Катигорошек и говорит:
 
- Ну, теперь ты, Вернидуб, оставайся, мы пойдем на охоту.
 
Пошли они, а Вернидуб наварил еды и лег отдохнуть. Но кто-то стучит в дверь:
 
- Открой!
 
- Небольшой господин, откроешь и сам.
 
- Пересади через порог!
 
- Небольшой господин, перелезешь и сам. Когда лезет старичок маленький, а борода на сажень волочится. Как схватил Вернидуба за волосы и повесил на гвоздь. А сам всё, что было наваренными, съел, выпил, у Вернидуба со спины ремень кожи выдрал и ушел.
 
Вернидуб барахтался, барахтался, пока сам с гвоздя не сорвался и давай быстрее обед варить. Когда приходят все.
 
- А что ты с обедом опоздал?
 
- Да задремал, говорит, немного ...
 
А Вернигора уже и молчит: догадался, как оно было.
 
На третий день остался Крутиус - и с ним то же. А
Катигорошек и говорит:
 
- Ну и ленивые вы обед варить! Уж завтра вы ходите на охоту, а я останусь дома.
 
На второй день  трое идут на охоту, а 
Катигорошек дома остается. Вот наварил он есть и лег отдохнуть. И хлопает кто-то в двери:
 
- Открой!
 
Открыл дверь, - а там старичок маленький, а борода на сажень волочится.
 
- Пересади через порог!
 
Взял
Катигорошек, пересадил. Когда тот тянется к нему, лезет.
 
- А чего тебе? - Спрашивает
Катигорошек.
 
- А вот увидишь чего, - говорит старичок, впился в волосы и только хотел схватить, а Котигорошко:
 
- АХ, так ты такой! Да себе того за бороду, схватил топор, потащил его в лес, расколол дуба, заложил в расщелину деда бороду и защемил ее там.
 
- Когда ты, говорит, такой, дедушка,то посиди себе здесь, я снова сюда вернусь.
 
Приходит он в дом, уже и общество пришли. Ну что обед?
 
- Давно готов.
 
Пообедали, потом
Катигорошек и говорит:
 
- А ходите со мной, я вам такое чудо покажу, что ну!
 
Приходят к тому дубу,а ни старика, ни дуба нет: вывернул старичок дуба с корнем и потащил за собой. Тогда
Катигорошек рассказал товарищам, что с ним было, а те уже и о своём признались, как их старичок за волосы цеплял и ремни со спины драл.
 
- Э, - говорит
Катигорошек, - если он такой, то пойдем его искать.
 
  И где старичок тот дуб волок, -по тому следу и они идут. И так дошли до такой глубокой ямы, что и дна не видно.
Катигорошек и говорит:
 
- Лезь туда, Вернигора!
 
- А ну его!
 
- Ну ты, Вернидуб.
 
Не захотел и Вернидуб, не захотел и Крутиус.
 
- Когда же так, - говорит
Катигорошек, - полезу я сам. Давайте плести шнуры.
 
Наплели они шнуров, намотал
Катигорошек на руку конец и говорит:
 
- Спускайте!
 
Начали они спускать, долго спускали - таки достигли дна, - аж в другой мир. Стал там
Катигорошек ходить. Смотрит: стоит дворец большой. Он вошел в этот дворец, а там всё  сверкает золотом и драгоценными камнями. Идет он покоями - вдруг выбегает ему навстречу королева. Да такая красивая, такая красивая, что и в мире лучшей нет.
 
- Ой, - говорит, - добрый человек, чего ты сюда зашел?
 
- Я, - говорит
Катигорошек, ищу деда маленького, что борода на сажень волочится.
 
- Э, - говорит она. Старичок бороду из дубка освобождает. Не ходи к нему, - он тебя убьет, потому что много людей убил.
 
- Не убьет. - Говорит
Катигорошек, это я ему и бороду защемил. А ты чего здесь живешь?
 
- А я, говорит, королева, но меня этот старичок украл - и в неволе держит.
 
- Ну, я тебя избавлю. Веди меня к нему! Она и повела. Когда действительно: сидит старичок и уже бороду освободил из дубка. Увидел
Катигорошка,  и говорит:
 
- А чего ты пришел? Биться или мириться?
 
- Где уж, - говорит Катигорошек мириться - биться!
 
Вот и стали они драться. Бились, бились, и таки убил
Катигорошек старичка своей булавой. Тогда вдвоем с королевой забрали все золото и драгоценных камней в три мешка и пошли из той ямы, в которую он спускался. Пришли они и кричат:
 
- Эй, побратимы, или вы еще здесь?
 
- Здесь!
 
 Привязал тогда Катигорошек к веревка один мешок и дернул, чтобы тянули.
 
Вытащили, спустили снова веревка. Он привязал второй мешок:
 
- А это ваше.
 
И третий им отдал - все, что добыл. Тогда привязал к веревке и королевну.
 
- А это мое, говорит.
 
Вытащили они и королевну и когда надо было Катигорошка тянуть они задумались:
 
- Зачем его тянуть? Пусть королева нам достанется. Подтянем его вверх и тогда отпустим. Он упадет и разобьётся.
 
А Катигорошек догадался, что они решили - взял и привязал к веревке камень.
 
- Тащите меня! Зовет.
 
Они подтянули высоко, а потом и бросили,камень только шлёп!
 
- Хороши же вы, - говорит Катигорошек. Пошел он подземным миром. Идет и идет, когда надвинулись тучи, как ударит дождь и град. Он и спрятался под дубом. Вдруг слышит - на дубе пищат грифенята в гнезде. Он залез на дуб и прикрыл их рубахой. Прошёл дождь, прилетает птица гриф, тех грифенят отец. Увидел гриф, что дети покрыты, и спрашивает.
 
- Кто это вас накрыл? А дети говорят:
 
- Как не съешь его, то мы скажем.
 
- Нет, говорит, не съем.
 
- Там человек сидит под деревом, это он и накрыл.
 
Гриф прилетел в Катигорошку и говорит:
 
- Скажи, что тебе нужно, я тебе все дам, потому что впервые у меня дети остались живы, а то всё - я полечу, а тут пойдет дождь и град, они в гнезде и утопятся.
 
- Отнеси мне, говорит Котигорошко, на тот свет.
 
- Ну, хорошую ты мне загадку загадал. Но делать нечего - надо лететь. Возьмем с собой шесть кадок мяса и шесть кадок воды. Как буду я лететь  и поверну голову направо, то ты мне бросишь в рот кусок мяса, а как поверну налево, дай немного воды, а то не долечу и упаду.
 
Взяли шесть кадок мяса и шесть кадок воды, сел Катигорошек на грифа - полетели. Летят и летят, как повернёт гриф голову направо, то Катигорошек ему кинет ему в рот кусок мяса, а как налево - даст ему немного воды. Долго так летели, вот-вот уже долетают до этого мира. Вот гриф поворачивает голову направо, а в кадках и кусочка мяса нет. Тогда Катигорошек отрезал у себя кусок с ноги и бросил грифу в рот. Вылетели, гриф и спрашивает:
 
- Что это ты мне такого хорошего дал в самом конце?
 
Катигорошек и показал на свою ногу:
 
- Вот чего, - говорит.
 
Тогда гриф выплюнул  кусок, полетел и принес целебной воды - как прислонили кусок мяса и окропили той водой, - она и приросла.
 
Гриф тогда вернулся домой, а Катигорошек пошёл искать своих товарищей. А они уже направились туда, где той королевы отец, там у него живут и ссорятся между собой: каждый хочет с королевой жениться, ника не помирятся.
  Вот приходит Катигорошек. Они испугались, а он говорит: Вы меня предали и я должен вас наказать.
  Да и наказал.
  А сам женился на той королевой и живет.
  Вот и сказочке конец, а кто прочитал - молодец.





Катигорошко

На украинском языке.

Був собі один чоловік і мав шестеро синів та одну дочку. Пішли сини в поле орати і наказали, щоб сестра винесла їм обід. Вона й каже:  
 
— А де ж ви будете орати? Я не знаю. Вони кажуть:  
 
— Ми будемо тягти скибу від дому аж до тієї ниви, де будемо орати,— то ти за тією борозною і йди.  
 
Поїхали.  
 
А змій, що живе за тим полем, у лісі, взяв — ту скибу закотив, а свою протяг до своїх палаців. От сестра як понесла братам обідати, то пішла за тією скибою і доти йшла, аж поки зайшла до змієвого двора. Там ЇЇ змій і вхопив.  
 
Поприходили сини ввечері додому та й кажуть матері:  
 
— Весь день орали, а ви нам не принесли обідати.  
 
— Як то не принесла? Адже Оленка понесла. Чи не заблукала? Брати й кажуть:  
 
— Треба йти шукати її.  
 
Та й пішли всі шість за тією скибою і зайшли-таки до того змієвого двора, де їх сестра була. Приходять туди, коли вона там.  
 
— Братики мої милі, де ж я вас подіну, як змій прилетить? Він же вас поїсть! Коли це й змій летить.  
 
— А,— каже,— людський дух пахне. А що, хлопці, битися прийшли чи миритися?  
 
— Ні,— кажуть,— битися!  
 
— Ходім же на залізний тік!  
 
Пішли на залізний тік битися. Недовго й бились: як ударив їх змій, так і загнав у той тік. Забрав їх тоді ледве живих та й закинув до глибокої темниці.  
 
А той чоловік та жінка ждуть та й ждуть синів,— нема. От одного разу пішла жінка на річку прати, коли ж котиться горошина по дорозі. Жінка взяла горошину та й з'їла.  
 
Згодом народився в неї син. Назвали його Котигорошком.  
 
Росте та й росте той син, як з води — небагато літ, а вже великий виріс. Одного разу батько з сином копали колодязь,— докопались до великого каменя. Батько побіг кликати людей, щоб допомогли камінь викинути. Поки батько ходив, а Котигорошко узяв та й викинув. Приходять люди, як  
 
глянули — аж поторопіли. Злякались, що в нього така сила, та й хотіли його вбити. А він підкинув того каменя та й підхопив, люди й повтікали. От конають далі та й докопалися до великого Шматка заліза. Витяг його Котигорошко та й сховав. От і питається раз Котигорошко в батька, в матері:  
 
— Десь повинні бути в мене брати й сестра?  
 
— Е-е,— кажуть,— синку, була в тебе і сестра, і шестеро братів, та таке й таке їм трапилось.  
 
— Ну,— каже він,— піду їх шукати. Батько й мати умовляють його. — Не йди, сину: шестеро пішло, та загинуло, а то ти один, щоб не загинув!  
 
— Ні, таки піду! Як же таки свою кров та не визволити?  
 
Узяв те залізо, що викопав, та й поніс до коваля.  
 
— Скуй,— каже,— мені булаву, та велику! Як почав коваль кувати, то скував таку булаву, що насилу з кузні винесли. Узяв Котигорошко ту булаву, кинув угору та й каже до батька:  
 
— Ляжу я спати, а ви мене збудіть, як летітиме булава через дванадцять діб.  
 
Та й ліг. На тринадцяту добу летить та булава! Збудив його батько, він схопився, підставив пальця, булава як ударилась об нього, так і розскочилась надвоє. Він і каже:  
 
— Ні, з цією булавою не можна йти шукати братів та сестру,— треба скувати другу. Поніс її знову до коваля.  
 
— На,— каже,— перекуй, щоб була по мені! Викував коваль ще більшу. Котигорошко й ту шпурнув угору та й ліг спати на дванадцять діб. На тринадцяту добу летить та булава назад, реве — аж земля дрижить. Збудили Котигорошка, він схопився, підставив пальця,—булава як ударилась об нього,— тільки трошки зігнулась.  
 
— Ну, з цією булавою можна шукати братів та сестру. Печіть, мамо, буханці та сушіть сухарці,— піду.  
 
Узяв ту булаву, в торбу — буханців та сухарів, попрощався і пішов.  
 
Пішов за тією скибою та й зайшов у ліс. Іде тим лісом, іде та й іде. Коли приходить до великого двора. Увіходить у двір, тоді в будинок, а змія нема, сама сестра Оленка вдома.  
 
— Здорова була, дівчино! — каже Котигорошко.  
 
— Здоров був, парубок! Та чого ти сюди зайшов: прилетить змій, то він тебе з'їсть.  
 
— Отже, може, й не з'їсть! А ти ж хто така!  
 
— Я була одна дочка в батька й матері, та мене змій украв, а шестеро братів пішли визволяти та й загинули.  
 
— Де ж вони? — питається Котигорошко.  
 
— Закинув змій до темниці, та й не знаю, чи ще живі, чи, може, на попілець потрухли.  
 
— Отже, може, я тебе визволю,— каже Котигорошко.  
 
— Де тобі визволити? Шестеро не визволило, а то б ти сам! — каже Оленка.  
 
— Дарма! — відказує Котигорошко. Та й сів на вікні, дожидається. Коли це летить змій. Прилетів та тільки в хату — зараз:  
 
— Ге,— каже,— людський дух пахне!  
 
— Де б то не пах,— відказує Котигорошко,— коли я прийшов.  
 
— Агов, хлопче,— а чого тобі тут треба? Битися чи миритися?  
 
— Де то вже миритися,— битися! — каже Котигорошко.  
 
— Ходім же на залізний тік!  
 
— Ходім!  
 
Прийшли. Змій і каже:  
 
— Бий ти!  
 
— Ні,— каже Котигорошко,— бий ти спочатку!  
 
От змій як ударив його, так по кісточки і ввігнав у залізний тік. Вирвав ноги Котигорошко, як махнув булавою, як ударив змія,— ввігнав його в залізний тік по коліна. Вирвався змій, ударив Котигорошка,— і того по коліна ввігнав. Ударив Котигорошко вдруге, по пояс змія загнав у -тік, ударив утретє,— зовсім убив.  
 
Пішов тоді в льохи-темниці глибокі, відімкнув своїх братів, а вони тільки-тільки що живі. Забрав тоді їх, забрав сестру Оленку і все золото та срібло, що було в змія, та й пішли додому.  
 
От ідуть, а він їм і не признається, що він їх брат. Перейшли так скільки дороги, сіли під дубом спочивати. Котигорошко притомився після того бою та й заснув. А ті шестеро братів і радяться.  
 
— Будуть з нас люди сміятися, що ми шестеро змія не подужали, а він сам убив. Та й добро змієве він собі все забере.  
 
Радилися-радилися та й нарадилися: тепер він спить, не почує,— прив'язати його добре ликом до дуба, щоб не вирвався,— тут його звір і розірве. Як радились, так і зробили: прив'язали та й пішли собі.  
 
А Котигорошко спить і не чує того. Спав день, спав ніч, прокидається — прив'язаний. Він як рвонувся,—так того "дуба й вивернув з корінням. От узяв тоді того дуба на плечі та й пішов додому.  
 
Підходить до хати, аж чує — брати вже прийшли та й розпитуються в матері:  
 
— А що, мамо, чи в вас іще були діти?  
 
— Та як же? Син Котигорошко був, та вас пішов визволяти. Вони тоді:  
 
— Оце ж ми його прив'язали,— треба бігти та одв'язати.  
 
А Котигорошко як пошпурить тим дубом у хату,— замалим хати не розвалив.  
 
— Оставайтесь же, коли ви такі! — каже.— Піду я в світ.  
 
Та й пішов знову, на плечі булаву взявши. Іде собі та й іде, коли дивиться — відтіль гора і відсіль гора, а між ними чоловік руками й ногами в ті гори вперся та й розпихає їх. Каже Котигорошко:  
 
— Боже поможи!  
 
— Дай боже здоров'я!  
 
— А що ти, чоловіче, робиш?  
 
— Гори розпихаю, щоб шлях був.  
 
— А куди йдеш? — питає Котигорошко.  
 
— Щастя шукати.  
 
— Ну, то й я туди. А як ти звешся?  
 
— Вернигора. А ти?  
 
— Котигорошко. Ходім разом!  
 
— Ходім.  
 
Пішли вони. Ідуть, коли бачать: чоловік серед лісу як махне рукою — так дуби й вивертає- з корінням.  
 
— Боже поможи!  
 
— Дай боже здоров'я!  
 
— А що ти, чоловіче, робиш?  
 
— Дерева вивертаю, щоб іти було просторіше.  
 
— А куди йдеш?  
 
— Щастя шукати.  
 
— Ну, то й ми туди. А як звешся?  
 
— Вернидуб. А ви?  
 
— Котигорошко та Вернигора. Ходім разом!  
 
— Ходім.  
 
Пішли втрьох. Ідуть, коли бачать — чоловік із здоровенними вусами сидить над річкою: як крутнув вусом,— так вода й розступилася, що й по дну можна перейти. Вони до нього:  
 
— Боже -поможи!  
 
— Дай боже здоров'я!  
 
— А що ти, чоловіче, робиш?  
 
— Та воду відвертаю, щоб річку перейти.  
 
— А куди йдеш?  
 
— Щастя шукати.  
 
— Ну, то й ми туди. А як звешся?  
 
— Крутивус. А ви?  
 
— Котигорошко, Вернигора, Вернидуб. Ходім разом!  
 
— Ходім!  
 
Пішли. І так їм добре йти: де гора на дорозі,— то Вернигора перекине, де ліс,— Вернидуб виверне, де річка,— Крутивус воду відверне. От зайшли вони в такий великий ліс,— коли бачать,— в лісі стоїть хатка. Увійшли — нікого нема. Котигорошко й каже:  
 
— Отут ми й заночуємо.  
 
Переночували, на другий день Котигорошко каже:  
 
— Ти, Вернигоро, зоставайся дома та вари їсти, а ми втрьох підемо на полювання.  
 
Пішли вони, а Вернигора наварив Їсти та й ліг спочивати.  
 
Коли хтось стукає в двері:  
 
— Відчини!  
 
— Невеликий пан,— відчиниш і сам,— каже Вернигора.  
 
Двері, відчинились, та й знову хтось кричить:  
 
— Пересади через поріг!  
 
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли влазить дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернигору за чуба та й почепив його на гвіздок на стіну. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернигори із спини ремінь шкіри видрав та й подався.  
 
Вернигора крутивсь-крутивсь, якось зірвався з гвіздка, кинувся знову варити; поки товариші поприходили, уже доварює.  
 
— А чого ти запізнився з обідом?  
 
— Та задрімав трохи.  
 
Наїлись та й полягали спати. На другий день устають, Котигорошко й каже:  
 
— Ну, тепер ти, Вернидубе, зоставайся, ми підемо на полювання.  
 
Пішли вони, а Вернидуб наварив їсти та й ліг спочивати. Аж хтось стукає в двері:  
 
— Відчини!  
 
— Невеликий пан, відчиниш і сам.  
 
— Пересади через поріг!  
 
— Невеликий пан, перелізеш і сам. Коли лізе дідок маленький, а борода на сажень волочиться. Як ухопив Вернидуба за чуба та й почепив на гвіздок. А сам усе, що було наварене, виїв, випив, у Вернидуба із спини ремінь шкіри видрав та й подався.  
 
Вернидуб борсався, борсався, якось уже там з гвіздка зірвався та й ну швидше обід варити. Коли це приходить товариство.  
 
— А що це ти з обідом спізнивсь?  
 
— Та задрімав,— каже,— трохи...  
 
А Вернигора вже й мовчить: догадався, що воно було.  
 
На третій день зостався Крутивус,— і з ним те саме. А Котигорошко й каже:  
 
— Ну, та й ліниві ви обід варити! Уже ж завтра ви йдіть на полювання, а я зостануся дома.  
 
На другий день ті троє йдуть на полювання, а Котигорошко вдома зостається. От наварив він їсти та й ліг спочивати. Аж грюкає хтось у двері:  
 
— Відчини!  
 
Відчинив двері,— аж там дідок маленький, а борода на сажень волочиться.  
 
— Пересади через поріг!  
 
Узяв Котигорошко, пересадив. Коли той пнеться до нього, пнеться.  
 
— А чого тобі? — питає Котигорошко.  
 
— А ось побачиш чого,— каже дідок, доп'явся до чуба та тільки хотів ухопити, а Котигорошко:  
 
— То ти такий! — та собі хап за бороду, вхопив сокиру, потяг його в ліс, розколов дуба, заклав у розколину дідову бороду й защепив її там.  
 
— Коли ти,— каже,— такий, дідусю, що зараз до чуба берешся, то посидь собі тут, я знову сюди прийду.  
 
Приходить він у хату,— вже й товариство поприходило. . — А що обід?  
 
— Давно впрів.  
 
Пообідали, а тоді Котигорошко й каже:  
 
— А ходіть лише, я вам таке диво покажу, що ну!  
 
Приходять до того дуба, коли ні дідка, ні дуба нема: вивернув дідок дуба з коренем та й потяг за собою. Тоді Котигорошко розказав товаришам, що йому було, а ті вже й про своє призналися, як їх дідок за чуба чіпляв та реміння з спини драв.  
 
— Е,— каже Котигорошко,— коли він такий, то ходім його шукати.  
 
А де дідок того дуба тяг,— там так і знати, що волочено,— вони тим слідом і йдуть. І так дійшли аж до глибокої ями, що й дна не видно. Котигорошко й каже:  
 
— Лізь туди, Вернигоро!  
 
— А цур йому!  
 
— Ну ти, Вернидубе.  
 
Не схотів і Вернидуб, не схотів і Крутивус.  
 
— Коли ж так,— каже Котигорошко, — полізу я сам. Давайте плести шнури.  
 
Наплели вони шнурів, намотав Котигорошко на руку кінець та й каже:  
 
— Спускайте!  
 
Почали вони спускати, довго спускали,— таки сягнули дна,— аж на інший світ. Став там Котигорошко ходити,— аж дивиться: стоїть палац великий. Він увійшов у той палац, коли так усе й сяє золотом та дорогим камінням. Іде він покоями,—аж вибігає йому назустріч королівна—така гарна, така гарна, що й у світі кращої нема.  
 
— Ой,— каже,— чоловіче добрий, чого ти сюди зайшов?  
 
— Та я,— говорить Котигорошко,— шукаю діда маленького, що борода на сажень волочиться.  
 
— Е,— каже вона,— дідок бороду з дубка визволяє. Не йди до нього,— він тебе вб'є, бо вже багато людей повбивав.  
 
— Не вб'є! — каже Котигорошко,— то ж я йому й бороду защепив. А ти ж чого тут живеш?  
 
— А я,— каже,— королівна, та мене цей дідок украв — і в неволі держить.  
 
— Ну, то я тебе визволю. Веди мене до нього! Вона й повела. Коли справді: сидить дідок і вже бороду визволив з дубка. Як побачив Котигорошка, то й каже:  
 
— А чого ти прийшов? Битися чи миритися?  
 
— Де вже,— каже Котигорошко,— миритися — битися!  
 
От і почали вони битися. Бились, бились, і таки вбив Котигорошко дідка своєю булавою. Тоді вдвох із королівною забрали все золото й дороге каміння у три мішки та й пішли до тієї ями, якою він спускався. Прийшов і гукає:  
 
— Агов, побратими, чи ви ще є?  
 
— Є!  
 
Він прив'язав до мотузка один мішок та й сіпнув, щоб тягли.  
 
Витягли, спустили знову мотуз. Він прив'язав другий мішок:  
 
— І це ваше.  
 
І третій їм віддав,— усе, що добув. Тоді прив'язав до мотузка королівну.  
 
— А це моє,—каже.  
 
Витягли ті троє королівну, тоді вже Котигорошка треба тягти. Вони й роздумали:  
 
— Нащо його тягти? Нехай королівна нам дістанеться. Підтягнем його вгору та тоді й пустимо,— він упаде та й уб'ється.  
 
А Котигорошко та й догадався, що вони вже надумали,— узяв прив'язав до мотуза каменюку.  
 
— Тягніть мене! — гукає.  
 
Вони підтягли високо, а тоді й кинули,— камінь тільки гуп!  
 
— Добрі ж ви,— каже Котигорошко. Пішов він підземним світом. Іде та іде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Коли чує,— на дубі пищать грифенята в гнізді. Він заліз на дуб та й прикрив їх свитою. Перейшов дощ, прилітає птиця гриф, тих грифенят батько. Побачив гриф, що діти вкриті, та й питає.  
 
— Хто це вас накрив? А діти кажуть:  
 
— Як не з'їси його, то ми скажемо.  
 
— Ні,— каже,— не з'їм.  
 
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.  
 
Гриф прилетів до Котигорошка та й каже:  
 
— Кажи, що тобі треба,— я тобі все дам, бо це вперше, що в мене діти зосталися живі, а то все — я полечу, а тут піде дощ та град,— вони в гнізді й заллються.  
 
— Винеси мене,— каже Котигорошко,— на той світ.  
 
— Ну, добру ти мені загадку загадав. Та д.ар-ма,^~ треба летіти. Візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, то як я летітиму та поверну до тебе голову направо, то ти мені вкинеш в рот шматок м'яса, а як поверну наліво, то даси трохи води, а то не долечу й упаду.  
 
Взяли вони шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа,— полетіли. Летять та й летять, як поверне гриф голову направо, то Котигорошко йому вкине в рот шмат м'яса, а як наліво — дасть йому трохи води. Довго так летіли,— от-от уже долітають до цього світу. Коли гриф повертає голову направо, а в кадовбах і шматочка м'яса нема. Тоді Котигорошко відрізав у себе литку та й кинув грифові в рот. Вилетіли, гриф і питається:  
 
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?  
 
Котигорошко й показав на свою ногу:  
 
— От чого,— каже.  
 
Тоді гриф виригнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою,— вона й приросла.  
 
Гриф тоді повернувся додому, а Котигорошко пішов шукати своїх товаришів. А вони вже подались туди, де тієї королівни батько, там у нього живуть та й сваряться поміж себе: кожен хоче з королівною оженитися, то й не помиряться.  
 
Коли це приходить Котигорошко. Вони полякалися, а він каже: — Ви мене зрадили,— мушу вас покарати.  
 
Та й покарав.  
 
А сам одружився з тією королівною та й живе.  
 
 
От і казочці кінець, а хто прочитав - молодець.