Среда, 07.12.2016, 19:17
Приветствую Вас, Гость




Заєць і Медвідь
І. Франко



Був собі в однім лісі Медвідь, та такий дужий та лютий, що не приведи господи! Піде було по лісі і душить та роздирає все, що здибле: одно з’їсть, а десятеро й так покине, тільки дармо життя збавить. Ліс був великий, і звірини в нім багато, та проте страх пішов на всіх. Адже ж так і року не мине, а в цілім лісі душі живої не лишиться, коли Бурмило буде так господарювати. Рада в раду, присудили звірі такий спосіб. Вислали до Медведя депутацію і веліли йому сказати:

— Вельможний наш дідичу, панеМедведю. Пощо ти так знущаєшся? Одного з’їси, а десятьох зо злості розідреш і покинеш? Адже так до року, то й душі живої в лісі не стане. Ліпше ти ось що зроби. Сиди собі спокійно в своїй гаврі, а ми тобі будемо щодень присилати одного з-поміж нас, щоби ти його з’їв.

Вислухав Медвідь тої мови та й каже:

— Добре! Але пам’ятайте собі, як мене хоч одного дня ошукаєте, то я вас усіх пороздираю!

Від того дня почали звірі день поза день посилати Медведеві одного з-поміж себе на страву. Чи трапиться старе та немічне, чи бідна вдовиця, котрій і жити не хочеться на світі, чи дурнувате яке вдасться і не вміє собі ради дати на світі, зараз звірі посилають се до Медведя.а той не питає, розірве та й харчується собі спокійно.

Далі не стало вже старих, дурних та осиротілих, прийшлося вибирати з таких, що їм не хотілося вмирати. Почали кидати день у день жереб: на кого впав льос, той мусив іти до Медведя і датися йому з’їсти.

Одного дня випав льос на Зайця. Перелякався бідний Заєць так, що не суди боже, та що було робити? Ходили другі, мусить і він. І не змагався, тільки випросив собі годинку часу, щоби з жінкою й діточками попрощатися. Та поки там жінку знайшов, поки всю сім’ю скликав, поки попрощалися, та наплакалися, та наобіймалися, то вже сонце геть з полудня звернуло. Врешті прийшлося Зайцеві рушати в дорогу. Іде бідолаха до медвежої гаври. Та не думайте, що йде заячим кроком-скоком, що біжить вітрові наздогін! Гай, гай! Тепер бідному Зайцеві не до скоків. Іде нога поза ногу, іде та й постайкує, та все рясні сльози втирає, та зітхає так, що аж лісом луна йде. Аж ось бачить, серед лісу криниця кам’яна, оцямрована, а внизу вода глибока. Став Заєць над цямриною, заглядає вниз, а його сльози тільки кап-кап у воду. Та побачивши в воді свою подобу, почав їй придивлятися уважно і нараз повеселів і аж підскочив із радості. В його голові заблисла щаслива думка, як би йому й самому від смерті врятуватися і всіх звірів вибавити від сього лютого та безрозумного Медведя. І вже не плачучи і не зітхаючи, а щодуху біжучи, він поспішав до медвежої гаври.

Було вже близько вечора. Медвідь весь день сидів у своїй гаврі та ждав, коли-то звірі пришлють йому когось на обід..Ждав і не міг нікого дождатися. Голод почав йому докучати, і разом з голодом почала злість підступати під серце.

— Що ж се значиться,— ревів Медвідь.— Що вони собі думають? Чи забули про мене, чи, може, їм здається, що одною Вороною я маю бути два дні ситий? О прокляті звірі! Коли мені в тій хвилі не прийде від них страва, то кленуся буком і берестом, що завтра, скоро світ, вирушу до лісу і повидушую все, що в нім є живого, і одного хвоста не лишу!

Та минала хвиля за хвилею, година за годиною, а страва не йшла. Надвечір уже Медвідь не знав, що з собою зробити з голоду і лютості. В такім настрої застав його Заєць.

— Га, ти, помано, ти, хлистику, ти, гусяче повітря! — кричав на нього Медвідь. — Що ти собі думаєш, що так пізно приходиш? То я на тебе, такого комара, маю цілий день о голоді ждати?

Затремтів Заєць, почувши медвежий крик і люті медвежі слова, та по хвилі стямився і, станувши на задніх лапках перед Медведем, промовив як міг найчемніше:

— Вельможний пане дідичу! Не моя в тім вина, що так пізно приходжу. І звірів не можеш винуватити. Нині, в день твоїх іменин, вони, ще досвіта зібравшися, вильосували були для тебе нас чотирьох, і ми всі як стій вітром пустилися до тебе, щоби ти, вельможний паночку, мав нині добрий бал.

— Ну, і що ж? Чому ж так пізно приходиш і де тамті три?— запитав Медвідь.

— Трапилася нам дуже погана пригода, — мовив Заєць. — Міркуючи, що в тім лісі нема іншого пана, крім тебе, йдемо собі спокійнісінько стежкою, коли нараз із укріпленого кам’яного замку вискочив величезний Медвідь та й до нас.

— Стійте! — кричить. Ми стали.

— Куди йдете?

Ми розповіли по правді.

— Го, го, — крикнув він. — Нічого з того не буде. Се мій ліс, і я не позволю, аби ви своїм м’ясом годували якогось приблуду, що тут не має ніякого права. Ви мої, і я беру вас собі на обід.

Почали ми проситися, благати, почали говорити, що нині твої іменини і дуже негарно буде, коли ти в такий день лишишся без обіду, — та де тобі, ані слухати не хоче.

— Я тут пан, — кричить, — і я один маю до вас право, і ніхто мені тут не сміє втручуватися.

І взяв нас усіх чотирьох до свойого замку. Ледво-не ледво я упросив його, щоб хоч мене одного пустив до тебе, щоб я дав тобі відомість, як стоїть справа. Тепер, вельможний дідичу, сам поміркуй, чи ми винні тому, що ти сьогодні голоду намлівся, і що тобі далі робити.

Почувши се оповідання, Медвідь аж увесь наїжився. Вся його злість обернулася на того нового супірника, що так несподівано вліз йому в дорогу.

— Се що за якийсь непотріб непотрібний посмів сюди вдертися? — ревів він, дряпаючи землю пазурами. — Гей, Зайче, зараз веди мене до нього, нехай його розірву на дрібні шматочки!

— Вельможний дідичу! — мовив Заєць.— Се дуже могучий пан, страшний такий...

— Що? Ти думаєш, що я буду його боятися? Зараз веди мене до нього, побачимо, хто буде дужчий.

— Вельможний дідичу, але він жиє в кам’янім замку...

— Е, що там мені його замок! Веди мене до нього, вже я його досягну, хоч би він сховався на сам вершок найвищої смереки.

Попровадив Заєць Медведя до криниці та й каже:

— Вельможний дідичу! Велика твоя сила! Ади, твій ворог, як тілько побачив, що ти наближаєшся, зараз драпнув і сховався до свойого замку.

— Де він? Де він? — кричав Медвідь, оглядаючися довкола і не бачачи нічого.

— Ходи сюди і заглянь ось тут! — мовив Заєць і підвів Медведя до криниці. Став Медвідь над цямриною, глянув униз, аж там справді Медвідь.

— Бачиш свого ворога,— мовив Заєць,— як заглядає зі свойого укріплення.

— Я не я буду, коли його звідтам не досягну! — мовив Медвідь і як не рикне з цілого медвежого горла вниз до криниці! А з криниці як не відіб’ється його голос ще вдвоє сильніше, мов з величезної труби!

— Га, так! — скрикнув Медвідь.— Ти мені ще грозиш? Чекай же, я тобі покажу!

Та й за сим словом Медвідь ба-бавх до криниці та й там і затопився. А Заєць стояв при цямрині і глядів, поки звірячий ворог зовсім не заллється, а тоді скочив щодуху до звірів і розповів їм, яким-то способом він змудрував Медведя і вибавив їх усіх від тяжкого нещастя. Не треба вам казати, яка радість запанувала в цілім лісі і як усі дякували Зайцеві за його вчинок.