Суббота, 10.12.2016, 11:51
Приветствую Вас, Гость




Осел і лів

И. Франко

Байка


Був собi раз Осел. Забагато йому стало працi i батогiв у господаря.

"Давай, — думає, — втечу в лiс i буду жити на волi! Буду собi пастися по лiсi, i хто менi що зробить?"

I, не думавши довго, втiк вiд господаря, та й у лiс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нiчого, нiхто його не б’є — вiдколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього.

"Ну, — думає собi Осел, — аж тепер по менi буде!"

Але поки Лев дiйшов до нього, вiн якось трохи отямився i помiркував собi:

"Ану, може, я його деяк здурю?"

Та й як стояв, бух на землю, лiг собi i лежить, мов i гадки не має. Надходить Лев i кричить уже здалека:

— Ей, ти, хто ти там? Як ти смiєш лежати? Чому не встанеш i не поклонишся менi?

А осел мов i не чує. Лежить собi та тiльки довгими вухами клапає.

Надiйшов Лев i знов кричить:

— Зараз устань i поклонися менi!

— А хто ж ти такий? — питає Осел.

— Ти ще й питаєшся? — кричить грiзно Лев. — Хiба ти не знаєш, що я Лев, над усiми звiрами цар?

Осел, не встаючи, пiдвiв голову i витрiщив на нього очi.

— I що ти за дурницi балакаєш? — промовив вiн. — Ти цар над усiми звiрами? Хто тобi се сказав? Маєш то на письмi? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!

Лев став, мов чолом об стiну стукнувся.

— Хто менi се сказав? Та всi менi се кажуть, що я над звiрами цар. Хiба ж се неправда?

— Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усiми звiрами не хто, а я.

— Ти? — здивувався Лев. — А ти хiба маєш се на письмi?

— Певно, що маю! Ади* (* Ади — лишень.) подивися ось тут! I вiн устав на рiвнi ноги i, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якiм була прибита новiсiнька блискуча пiдкова.

— Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.

— Ото диво! — промовив Лев. — А я про те й не подумав нiколи. Мабуть, твоя правда. Але стiй! Давай будемо трiбуватися*(* Трiбуватися — змагатися.). Ходiмо в лiс, хто за годину наловить бiльше звiрiв, той буде правдивий*(* Правдивий — справжнiй.) цар.

— Добре, нехай i так буде, — промовив Осел, i з тим розiйшлися.

Лев побiг по лiсi; бiгав, бiгав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звiрину — за годину мав уже щось п’ять чи шiсть штук. Бере те все i волоче до Осла.

А Осел тим часом що робить? Пiшов собi на широку поляну, де сонечко ясно свiтило, i насеред луки кинувся на землю, ноги геть вiдкидав, очi зажмурив, язик висолопив на пiвлiктя — сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби лiтають, ворони, ка-нi, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усi гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нiм скакати, дзьобати його язик та очi. А Осел нiчого, тiльки як котра пташина надто близько надлiзе, а вiн клап її зубами або стук її ногою, вб’є та й ховає пiд себе, та так хитро, що другi й не бачать. Не минула година, а вiн уже надушив їх з пiвкопи. Тодi схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всi врозтiч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те мiсце, де мали зiйтися зi Львом. Приходить, а Лев уже там.

— Ну, що, — каже до Осла i показує йому свою здобичу, — бачиш, скiльки я наполював?

— Ну, та й дурний же ти, небоже, — каже Осел i копнув його звiрiв ногою. — Таких звiрiв я мiг би був наловити зо двi копи. Та що вони вартi! А ти подивися на моїх! Я тiльки таких ловив, що в повiтрi лiтають. Ану, попробуй ти.

— Нi, я такої штуки не втну, — вiдповiв Лев. — Аж тепер бачу направду, що ти над звiрами цар, а не я! Вибачай менi, що я так нечемно говорив з тобою!

— А видиш! — промовив гордо Осел. — Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого вiд себе, а тодi що буде? От i тепер я мiг би тобi зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобi, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волi. Iди ж тепер i пильнуйся на другий раз!

I Лев пiшов, похнюпившись та пiдiбгавши хвiст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лiсi Вовчика-братика. — Здоровi були, найяснiший царю! — каже Вовк i кланяється низенько.

— Ет, iди, не смiйся з мене! — каже сумно Лев. — Який я тобi цар?

— Як то нi? — скрикнув Вовк. — Хто ж би смiв iнакше казати?

— Мовчи, братику, — шепотом говорить до нього Лев. — Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, бiда буде i тобi й менi.

— Правдивий цар? — дивувався Вовк. — Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крiм тебе?

— Є, є! — з перестрахом шептав Лев. — Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навiть тих звiрiв ловить, що в повiтрi лiтають. Богу дякую, що мене живого пустив.

— Ну, що ти говориш! — дивувався Вовк. — Диво дивне! Знаю сей лiс не вiднинi, але нiяк не придумаю, хто би се мiг бути. Як же виглядає той новий цар?

— Одне слово — страшний! — говорив Лев. — Вуха отакi, голова, як коновка, а на заднiй нозi царська печать.

— Нiяк не вгадаю, хто се може бути? — клопотався Вовк. — Знаєш що, ходи покажи менi його!

— Я? Нiзащо в свiтi! — скрикнув Лев. — Досить уже раз страху наївся.

— Та ходи-бо! Чого боятися? — Заохочував Вовк. — От знаєш що, прив’яжи себе своїм хвостом до мойого, смiлiше нам буде йти!

— Про мене, — каже Лев, — нехай i так буде.

Зв’язалися оба хвостами докупи та й пiшли. Вийшли на горбик над полянку, що на нiй пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:

— Ось вiн! Ось вiн! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:

— Дурний Леве, таж се Ослисько! — А Левовi причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далi втомився, став та й озирнувся.

— А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тiльки язик вивiсив. Як був прив’язаний до левиного хвоста, так i волiкся за ним усю дорогу i давно вже й духа спустив.

— А видиш, — каже до нього Лев, — ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!